Дописи мешканців Чабанівської селищної територіальної громади до річниці повномасштабного вторгнення рф в Україну
24 лютого 2022 року – день, який перевернув життя кожного з нас: завдав невідворотних втрат, болю, змусив пристосовуватися до несправедливих змін, зруйнував будь-які плани.
Ранок повномасштабного вторгнення росії в Україну, попри очікування та побоювання, став несподіванкою для більшості українців. Усе, про що ми думали, що відчували, на що сподівалися та про що мріяли, того ранку назавжди змінилося. Цей ранок розділив життя усіх українців на до і після...Цей напад став кульмінацією загарбницької війни, яку москва розпочала проти України 9 років тому з окупації Криму у 2014 році.
З нагоди річниці від повномасштабного вторгнення рф в Україну ми запускаємо проєкт з метою зібрати та зберегти особисті переживання та враження мешканців смт Чабани та с. Новосілки про початок російсько-української війни. Ці спогади слугуватимуть джерелом знань про найважчий період історії незалежної України.
Запрошуємо долучитися усіх, хто теж був свідком і зробив свій внесок у героїчну оборону нашого краю, та продовжити і доповнити ці дописи для майбутнього покоління.
✉️ Свої дописи надсилати на електронну адресу: massmedia.rada@gmail.com (тему листа вказати "Спогади про початок російсько-української війни")
Завантажити дописи: Війна очима мешканців Чабанівської селищної територіальної громади
Нижче пропонуємо дописи:
- Ірини Ліщук, директора Новосілківського академічного ліцею «Ерудит» Чабанівської селищної ради Фастівського району Київської області;
- Наталії Карпенко, дружини Коваля Анатолія Васильовича, депутата Чабанівської ТГ, мешканця та підприємця с. Новосілки, який 7 квітня 2022 р. загинув у кровопролитних боях за Ізюмщину;
- Алли Джемесюк, директора КЗ «Новосілківський ДЗО «Яблучко»;
- Валентини Руднік, заступника директора з навчально-виховної роботи Новосілківського академічного ліцею «Ерудит»;
- Богдана Литовченко, наукового співробітника Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України, заступника командира із тилового забезпечення ДФТГ;
- Елли Кадигріб, бібліотекаря Новосілківського академічного ліцею «Ерудит».
1. Ірина Ліщук, директор Новосілківського академічного ліцею «Ерудит» Чабанівської селищної ради Фастівського району Київської області
З огляду на політичні події, які розвивалися протягом лютого 2022 року, у мене виникло передчуття, що в Україні можуть розпочатись якісь надзвичайно небезпечні події. 21 лютого адміністрацією ліцею було прийнято рішення готувати дітей і колектив до перебування в укритті у підвалі на випадок теракту чи вибухів, хоча у справжню масштабну війну ніхто не вірив.
24 лютого, як і всі мешканці України, ми прокинулись від вибухів, і стало зрозумілим, що рф здійснила на нас напад. Страшне слово «війна» неусвідомлено холодило серце. Звичайно, на той час ми були переконані, що за декілька днів усе має закінчитися, але серед людей почалася паніка. Машини, переповнені сім'ями з дітьми, одна за одною виїжджали із села.
Заняття в ліцеї було відмінено. Цього ж дня зателефонувала чергова і сказала, що у підвалі ліцею збираються мешканці села із дітьми. Я, не вагаючись, прийшла у заклад і на місяць залишилась жити там з людьми. Уже тепер, жартуючи, я віртуально зробила ще один запис у своїй трудовій книжці - «всепосадовець», тому що довелось охопити усі посади: директор, вчитель, сторож, кухар, сантехнік, психолог, капелан тощо, щоб забезпечити перебування дорослих з дітьми у підвалі, функціонування освітнього процесу закладу, оплату праці, надання гуманітарної допомоги.
Хочу подякувати тим працівникам, які залишилися зі мною і сказали, що не покинуть мене саму, хоча стіни та вікна ліцею здригалися від звуків вибухів, ще й зовсім поряд постійно лунали постріли, літали ракети.
Із першого дня війни ми активно допомагали місцевій територіальній обороні: пекли хліб, варили обіди, гарячі напої. Приміщення ліцею стало пунктом збереження та розподілу гуманітарної допомоги тим, хто її потребував. На той час вулиці були порожніми, не було ні машин, ні людей. У магазинах не було хліба.
Працювали без вихідних і тоді, коли оголошували комендантську годину на добу, ходили із перепустками, щоб варити їжу і годувати наших захисників.
Згодом стали звикати до сирен, вибухів, стрілянини, які постійно лунали звідусіль, але водночас вірили нашим Збройним силам, територіальній обороні села, які запевняли нас, що ворог не пройде, хоча тривога була разюча.
Особлива роль підтримки та партнерства для нас у ті буремні дні належить місцевій територіальній обороні, яка проявляла свою громадську активність, відповідальність, вірність своїй справі і служінню людям у такий загрозливий час.
Маю нагоду висловити велику вдячність колективу Новосілківського академічного ліцею «Ерудит», педагогам ліцею, що навчали дітей у надскладних умовах, працюючи онлайн.
Окремими рядками хочеться написати про Коваля Анатолія Васильовича, учителя за освітою та покликом душі. Протягом певного періоду займав посаду заступника директора з виховної роботи Новосілківської школи, а потім створив приватне підприємство на території с. Новосілки, яке забезпечувало продуктами харчування школи та дитячі дошкільні заклади Києво-Святошинського району. Людина з чуйним серцем, доброю душею, високим патріотизмом – з першого дня війни став добровольцем у віці 61 року. У складі артилерійських військ відвойовував Київщину, потім Харківщину… 7 квітня 2022 р. Коваль Анатолій Васильович загинув у боях під Ізюмом.
Ось так ми розпочали писати про події у нашому с. Новосілки під час активних бойових дій повномасштабної війни з рф на Київщині, що стала форпостом, захищаючи столицю України.
Пишаймося ЗСУ! Переконані, що все буде Україна! Слава Україні! Героям слава!
2. Наталія Карпенко, дружина Коваля Анатолія Васильовича
Серед тих, хто першими стали на захист Вітчизни, – житель с. Новосілки Коваль Анатолій Васильович, якого завжди хвилювало майбутнє рідної країни.
Боєць за справедливість, Коваль А.В. завжди займав активну життєву позицію, особливо – коли країна переживала буремні часи боротьби з минулим. Відстоювати незалежність України він почав ще під час Революції Гідності, коли український народ піднявся проти проросійського злочинного режиму Януковича і не дав перетворити країну на придаток недоімперії. Був активним учасником Майдану, брав участь у його захисті в найгарячіші і найтрагічніші для захисників дні.
Не міг залишитись осторонь, коли розпочалась російська агресія в 2014 р., добровольцем пішов в АТО. На той час непризовного віку, постійно шукав шляхи і можливості стати поруч з тими, хто боронив Україну, телефонував навіть на «гарячу лінію» Міністерства оборони і зумів переконати, що його знання як офіцера, який служив в реактивній артилерії, будуть корисними. З серпня 2014 року виконував обов’язки заступника, а потім – командира артилерійської батареї. Надійний і турботливий командир, він завжди був поруч зі своїми підлеглими: у вологому малооблаштованому бліндажі, під час холодних нічних зимових караулів; старався зберегти життя підлеглим, забезпечити усім необхідним, віддаючи своє.
Після ротації і госпіталю в 2015 р. продовжив службу в Центрі підготовки ракетних військ і артилерії, проводив тактичні навчання безпосередньо на полігонах, готував майбутніх артилеристів, передаючи їм свої знання і бойовий досвід.
Звільнившись з лав ЗСУ, Коваль А.В. постійно підтримував зв’язок з тими, хто залишився захищати країну, надсилав необхідне їм обладнання й екіпірування, підтримував фінансово.
У перший день повномасштабної військової агресії почав «штурмувати» військкомат, а потім – і військову частину, у якій проходив службу в 2014-2015 рр., з вимогою надати можливість боронити державу. І його, 61-річного «відставника», призначили начальником штабу протитанкового дивізіону. Проте робота в штабі мало цікавила, він далі наполегливо просився на передову, оскільки вважав, що саме там може бути максимально корисним. І вже менш ніж за тиждень – командир протитанкової батареї – став на захист рідного Києво-Святошинського району, де разом зі своїми підлеглими зробили все від них можливе для недопущення захвату рашистами Київщини та її подальшого звільнення.
Після звільнення Київщини в складі 87 протитанкового дивізіону підрозділ під командуванням Коваля А.В. було передислоковано в район м. Ізюм, де на той час точились чи не найзапекліші бої.
Командир батареї, майор Коваль Анатолій Васильович, разом з трьома бійцями батареї, загинув у бою за с. Сулигівка 7 квітня 2022 р. Кровопролитні бої за Ізюмщину тривали майже пів року, там вся земля густо зранена мінами і снарядами, рясно скроплена кров’ю наших полеглих захисників, тіла яких не завжди можна було забрати з поля бою через постійні шквальні обстріли ворога і мінливу лінію фронту. Але ми завжди маємо поіменно пам’ятати усіх тих, хто віддав життя за свободу України, згадувати їх з подякою за можливість жити в рідній країні, насолоджуватись мирним небом.
Герої не вмирають, оскільки пам’ять про них залишається в наших серцях.
3. Алла Джемесюк, директор КЗ «Новосілківський ДЗО «Яблучко»
Думки про війну
Чорна дата 24 лютого 2022 року змінила життя! Радощі, перспективи, плани якось так непомітно кудись поділися… Після перших ракетних вибухів настала темрява в душі, зуби показала депресія, тіло та розум скував якийсь тваринний страх! Не за себе, ні! За родину, за стареньку маму, за донечку, чоловіка. А найбільше за свій надзвичайно цінний подарунок від Бога – за внучку, за мою Марію! Після відправлення дітей в більш-менш безпечне місце думки повернулися до рідного дитячого садочка, до «Яблучка», якому я служила все своє життя, який став рідною домівкою та захистом від усього лихого.
І розпочалася робота, яка забирала всі сили, але на той час це було надзвичайно необхідно: працювати, не прислухатися до вибухів, не розчинятися в потоці новин, а працювати, працювати, працювати!
Як виявилося, дитячий садок став центром видачі гуманітарних вантажів, центром приготування їжі для хлопців територіальної оборони, центром захисту від гучних вибухів. Ми працювали з волонтерами, допомагали їм формувати та роздавати гуманітарну допомогу. Підвальне приміщення дитячого садка стало прихистком для жителів села. Бо коли разом, то не так страшно! А ще коли чуєш слова пісні «Батько наш – Бандера, Україна – мати» від маленького Ростислава в підвалі закладу, то віриш лише в майбутнє та у велику силу нашого народу!
Звичайно, війна – мірило людських сил та можливостей. Жорстоке сито війни просіяло друзів, недругів. Якось по-іншому стали сприйматися слова про дружбу, відповідальність! Виявилося, що відповідальність – це риса не всіх людей. Найпершим стало велике почуття любові до рідної країни, почуття гордості за синів, які її захищають.
Надзвичайно горда за свій зірковий колектив закладу дошкільної освіти «Яблучко». Дівчата не втомлювалися пекти хліб, булочки та пиріжки, готувати їжу, варити вареники для наших захисників. Не зважали: робочий час чи вихідні. Щоденно та невтомно виконували свою роботу! І в кожної була туга за днями до 24 лютого. Вони говорили, що тепер будуть жити по-іншому, цінувати кожну хвилину життя, більше спілкуватися. До сліз приємно було чути слова одного з помічників вихователя: «Як я хочу на роботу, до дітей! Я буду робити все-все, навіть більше, якби тільки був мир!» Рашисти думали, що вони денацифікують нас! Але ми стали лише міцнішою, ще сильнішою нацією!
Розстріляна весна промайнула якось швидко…Мабуть, ніхто не бачив, як розцвітали квіти, боязко якось розпускалися дерева! Але увага була прикута лише до новин і нових повідомлень з фронтів. Ми прибирали, мили вікна, прали білизну з надією, що скоро прийдуть діти. Але вороги і літо у нас вкрали!
Та життя невпинне! Ми дочекалися діток. Коли діти першого дня прийшли в дитячий садок, сліз не можливо було стримати.
Діти обіймали вихователів та один одного, розповідали один одному свої новини, трималися за руки. Особливо радісно було чути дитячий сміх! Дивлячись на дітей, які так дружно і злагоджено співають «Червону калину», віриш в те, що Україні бути! Що буде мир! І стануть пророчими слова Великого Тараса: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати! І будуть люди на землі!»
Війна застала нас зненацька!
4. Валентина Руднік, заступник директора з навчально-виховної роботи Новосілківського академічного ліцею «Ерудит»
Війна застала нас зненацька! Ми не готувалися до неї…
Ранок 24 лютого 2022 року врізався у мою пам'ять. Мабуть, немає жодного дня, щоб я не згадувала той жахливий ранок. Вибух…Вибухи…Паніка… Дзвінок від мами:
- Доню, що у Вас?
- Мамо, чути свист, чути вибухи… Мені страшно!
- Дитино, це війна… Не плач, тримайтесь! Все буде добре! Бережіть себе!!!
- Ви теж бережіть себе! До зв'язку…
Сльози… Страх… Відчай… Нерозуміння того, що робити далі, як діяти у такій ситуації, такого ж ніколи не було… Від цих думок можна було збожеволіти…
Істерика охоплювала від того, що бачила за вікном: люди масово покидали свої домівки і виїжджали… Ми цього не зробили. Не через те, що не було страшно чи не було до кого їхати – у нас просто зламався автомобіль. Мабуть, так мало бути! У такій ситуації по-іншому сприймається вислів «Що не відбувається - то на краще». А може, це був знак ? Для себе я цю ситуацію пояснила так: значить я потрібна саме тут і зараз.
Згодом з'ясувалось, що у нашому під'їзді залишилось всього декілька сімей. Під час повітряної тривоги ми спускались до підвалів і перебували там з дітьми, допоки не мине небезпека. Нам було чути вибухи. Вони були настільки потужними, що здавалось, наш будинок просто не витримає, не встоїть і завтра ворог буде вже біля нашого порога. Ми не знали, чи настане для нас ранок, чи настане для нас новий день, чи буде «завтра»?
Київ міг упасти в будь-яку мить, але з ласки Божої не впав, Господь зберіг можливість захисту. Дякуємо нашим Збройним силам України за те, що ми живі, за те, що наші діти живі і здорові, за те, що територія, на якій ми проживаємо, не потрапила під окупацію.
Повномасштабне вторгнення російських окупантів внесло значні корективи як у життя кожного українця, так і в систему освіти в цілому.
24 березня 2022 року освітній процес у Новосілківському академічному ліцеї «Ерудит» було відновлено. Зрозуміло, що найбільш оптимальна та безпечна форма організації освітнього процесу в умовах воєнного стану – дистанційна.
Весь накопичений досвід педагогів ліцею за минулі роки став практичним посібником і зразком в організації освітнього процесу з використанням технологій дистанційного навчання (поєднання онлайн – занять через Zoom, Skype, Google, заздалегідь записаних відеоуроків, презентацій від вчителів, ретельно підібраних завдань для самостійної роботи із подальшою перевіркою, використання вебсерверів та платформ Google Classroom, Google Meet, матеріалів проєкту «Всеукраїнська школа онлайн»).
Справжніми союзниками вчителів стали батьки, які доклали зусиль, щоб забезпечити дітей потрібними гаджетами, підтримкою школярів у такий нелегкий час.
Саме завдяки налагодженому процесу дистанційної освіти, наші ліцеїсти мали змогу продовжити навчання, взяти участь у предметних олімпіадах Всеукраїнського рівня, конкурсах і стати переможцями.
Сьогодні Україна стала безпосереднім учасником надзвичайно важливих подій, які визначатимуть її власне майбутнє та долю сусідніх країн, подальший світовий порядок.
Ідеологія «русского міра» принесла на нашу землю велике горе. Принесла біль, страждання, які ми зараз переживаємо. Ми повинні пройти ці випробування, які випали на нашу долю, іншого виходу немає. Повинні боротися до кінця, щоб це зло, яке зараз вирує на нашій землі, присікти, щоб воно не мало подальшого розповсюдження.
Наше головне завдання: захистити і зберегти інтелектуальне багатство нашої нації – наших дітей, наших здобувачів освіти. Зберегти тут, у нас, в Україні!
Віримо в ПЕРЕМОГУ! Віримо в ЗСУ! Все буде УКРАЇНА!
5. Богдан Литовченко, науковий співробітник Інституту садівництва Національної академії аграрних наук України, заступник командира із тилового забезпечення ДФТГ
24 лютого я вирушив у відрядження до Львова. Доїхавши до Житомира, побачив спалахи у місті. Подумав, що гроза, бо йшов дощ. Через деякий час зателефонував товариш і сказав, що бомблять Київ. Я, немов ошпарений, розвернув свій автомобіль в напрямку домівки і щосили натиснув на педаль газу. Коли під'їжджав до Києва, побачив великі затори на дорогах. Вирішив їхати навпростець лісовими дорогами. Доїхавши додому, почав телефонувати усім, кому зміг, щоб зустрітись біля Чабанівської селищної ради у певний час. Удома запропонував дружині: «Давай я тебе та дітей вивезу в безпечне місце». На що вона мені відповіла: «Нікуди не поїдемо. Я маю підтримувати тебе, і тому залишусь тут до останнього». Так вирішили залишитись сім’єю у с. Новосілки. Біля будівлі селищної ради зібралась багато місцевих чоловіків. Хто був зі своєю зброєю, хто вже отримав на «Льодовому», хто був з бітою, хто з ножем… Ми з хлопцями вирішили всіх об’єднати у підрозділи, визначили командирів. Першочерговим завданням було облаштування опорних постів для оборони населених пунктів та встановити на них чергування. На клич про допомогу відгукнулись забудовники «Атлант» та ЖК «Софія», які дали залізобетонні блоки для облаштування блокпостів.
Спецтехнікою забезпечили місцеві комунальні підприємства. Люди розпочали зносити до ветеранської організації матеріали для приготування коктейлів Молотова.
У стислі терміни коктейлі були готові, блокпости збудовані, «їжаки» зварені та розвезені на позиції.
Створеними групами вирішили патрулювати на території наших населених пунктів, щоб запобігти мародерству та виявляти ДРГ.
У магазинах полиці швидко опустіли, а мешканцям громади потрібні були продукти харчування. З перших днів війни осередками забезпечення місцевого населення їжею стали підприємства громади, Ветеранські організації, освітні заклади. Були створені пункти харчування та роздачі населенню гуманітарної допомоги.
Зі створених хаотично підрозділів створилась ДФТГ «Чабани - Новосілки». Усіх хлопців забезпечили зброєю та навчили поводитись із нею належним чином. Тренувались, як поводитися під час бойових дій. Створився згуртований батальйон першокласних бійців, які не злякались і стали з перших днів війни до оборони своєї громади, які знешкоджували ДРГ, ловили колаборантів та цілодобово берегли спокій у громаді.
Згадуючи перші дні війни, я переймаюся гордістю за наших людей, які в тяжку хвилину без паніки об'єдналися для боротьби з агресором, допомагали один одному, підтримували в тяжку хвилину. За такими людьми – світле майбутнє без війни.
Слава Україні! Героям слава!
6. Елла Кадигріб, бібліотекар Новосілківського академічного ліцею «Ерудит»
Ліцей став для нас осередком «спасіння»!
Я, Кадигріб Елла Вікторівна, бібліотекар Новосілківського академічного ліцею «Ерудит», хочу поділитися спогадами про моє перебування в ліцеї під час воєнних дій з березня по червень 2022 року.
Усе почалось з того, що директор ліцею організувала в закладі групу порятунку на час воєнних дій, до якої я приєдналась 26 лютого 2022 року, щоб бути корисною громаді.
Нам було дуже важко в той час, бо ми часто чули поблизу гучні вибухи та автоматні черги. Ми готували їжу для місцевої тероборони, пекли хліб та роздавали його тим, хто цього потребував.
У підвалі ліцею від початку повномасштабної війни укривались люди. Значна їх більшість перебувала там постійно до початку квітня. Ми організували допомогу цим людям, облаштували місця для дітей, готували гарячі напої, годували та надавали посильну допомогу тим, хто її потребував. Згодом у приміщенні ліцею зберігали гуманітарну допомогу. За потреби ми роздавали свіжоспечений хліб та продукти харчування пенсіонерам та всім охочим.
Наприкінці березня до нас прибули евакуйовані з Ворзеля, яких ми поселили в закладі, пізніше їм було надано максимальну допомогу щодо подальшої евакуації.
Були випадки, коли, випікаючи хліб на кухні ліцею, ми чули, як лунали потужні звуки вибухів. Від страху ми присідали, перечікували і продовжували свою роботу. Згодом з метою підтримки та захисту у ліцеї почали чергувати добровольці місцевої тероборони, за що ми їм дуже вдячні. Вулиці села Новосілки, як скрізь у той період, були порожніми. Побачити людину вдень – було рідкістю. Постійно вартували хлопці тероборони. Складалось таке враження, що ми залишились одні поблизу активних бойових дій.
На той час ліцей для нас, тих, хто працював, та людей, які перебували в укритті, був осередком «спасіння». Ми жили однією сім’єю, підтримуючи один одного. Усі ми вірили, що все буде добре, завдяки Збройним силам України.
Сьогодні ми знаємо про мужність і героїзм ЗСУ, відвагу місцевої територіальної оборони, які відбили ворога, звільнили Київщину і продовжують відвойовувати зайняті ворогом території.
Слава Україні! Героям слава! Все буде Україна!
